Обгрунтовано понятійно-смислове визначення мудрості як органічної єдності суб'єкт-об'єктних відносин у соціумі індивідуальної душі та в духовно-культурному соціумі народної душі, чим пояснюється природне тяжіння до мудреця. Розвинуто структурування специфічних характерологічних ознак українського народу (за атрибутами Е.Д. Сміта), які пов'язуються з духовними спрямуваннями, сформованими в межах міфопоетичної світоглядно-мотиваційної парадигми, що зумовлює пісенно-романтичну драматургію його історичної вдачі та долі. Поглиблено положення щодо несприйняття українською духовністю у своїх релігійно-філософських формулюваннях абстрактно-логічних схем мислення й апелювання до сердечної мудрості, до поєднання емпірико-сенсуалістичних концепцій пізнання та суспільно-практичної діяльності. Обгрунтовано ствердження українською народною мудрістю свого духовно-діяльного потенціалу на шляху від душевного соціуму окремого індивіда до суспільного соціуму, що породжує розвинене почуття індивідуальності, а також надмірну внутрішню самокритичність, оскільки суспільна злагода в такому разі виявляється бажаною, але малодосяжною метою. Визначено властиві українській народній свідомості потужні загальнолюдські та загальноцивізаційні духовні домінанти, зумовлені об'єктивністю їх формулювань, можливих завдяки інтровертній самокритичності народної вдачі, озвученій у значній кількості різножанрових мудрих максим, і фактичній відсутності почуття етнічної замкненості.

  Скачати повний текст